«Не буде перебільшенням сказати, що майбутнє України сьогодні залежить майже так само від журналістів, як і від української армії».

Андрій Курков, письменник і президент України, на премії імені Теодора Вольфа 2022 року

Y своєму вітальному слові до премії імені Теодора Воффа 2022 року автор і президент України Андрій Курков розповідає про війну в Україні та про те, чому робота журналістів там така важлива.

Andrej Kurkow
Pako Mera Opale / Bridgeman Images

"Шановні пані та панове,

Я, як і будь-яка людина у світі, не можу жити без води, без повітря та без інформації. У мирні, стабільні часи людям іноді здається, що інформація втрачає своє значення. Стабільність присипляє людину, притупляє її увагу. Але, на жаль, у сучасному світі постійно виникають нові лінії напруги, нові конфлікти і, як ми бачимо зараз зовсім поруч, в Україні, нові війни. І тоді, щоб зрозуміти те, що відбувається і зрозуміти, як ця нова війна може вплинути на ваше життя, навіть якщо ви живете за дві тисячі кілометрів від начебто «чужої» лінії фронту, інформація стає важливішою за повітря та воду.

24 лютого я, як і всі жителі Києва, прокинувся рано-вранці від звуків вибухів. Ці вибухи поставили крапку у суперечці, яка тривала кілька місяців до цієї дати, у суперечці на тему «Чи нападе Росія на Україну?».

Якщо до 24 лютого у суперечці брали участь політики, аналітики, експерти та журналісти, то коли замість дискусій зазвучали вибухи російських балістичних ракет в українських містах, всі суперечки втратили свій сенс і лише одне питання залишилося актуальним для мільйонів і мільйонів громадян світу: «Що відбувається в Україні?» Насправді це питання зазвучало набагато важливіше для самих українців, і для тих, хто живе на Сході та Півдні країни, і для тих, хто живе далі від лінії фронту або навіть за кордоном. Адже одразу після початку російської агресії в Україну повернулися десятки тисяч громадян, які роками жили в Європі та Північній Америці. Повернулися, щоби захищати свою батьківщину.

Знати, що відбувається – це бути готовим, бути озброєним інформацією, а отже – приймати правильні рішення, у тому числі й для власної безпеки та безпеки своєї сім'ї.

Коли ми говоримо «інформація», ми завжди маємо на увазі правдиву інформацію, правду. Ми хочемо довіряти своїм джерелам інформації. Ми також повинні розуміти, наскільки великою може бути ціна правди, ціна правдивої інформації. Часто журналісти розплачуються своїм життям за правду, яку доносять до своїх читачів.

Журналістська «Війна за правду» в Україні триває понад тридцять років з моменту нової незалежності Української держави. У цій війні полегли багато відомих журналістів, таких, як Георгій Гонгадзе, Павло Шеремет, Ігор Олександров та десятки інших.

Тепер війна за правдиву інформацію відбувається під час справжньої, жорстокої, кривавої війни, яка розв'язана режимом Путіна в Україні.

Ще до початку військових дій в Україну прибули кількасот журналістів з усього світу. Мені так і хочеться сказати: напередодні російської агресії в Україні сформувалася армія журналістів! Але ні, я цього не скажу. Незважаючи на всю небезпеку виконання журналістських завдань та розслідувань, журналістика досі вважається «мирною професією». Журналісти не мають зброї. Вони не ходять в атаку на ворога. Але вони намагаються бути поряд і бути свідками всього, що відбувається. Не буде перебільшенням сказати, що від журналістів сьогодні майбутнє України залежить майже так само, як і від української армії. Від журналістів та від питань, які вони порушують у своїх публікаціях, теле- чи радіоефірах, залежить майбутнє Європи. Від журналістів залежать політичні рішення урядів Німеччини, Франції, Італії та інших країн. Отже від журналістів також залежить і результат цієї війни.

Вже на початку березня, невдовзі після початку Російської агресії в Україні, міжнародна організація «Репортери без кордонів» спільно зі своїми українськими партнерами – «Інститутом масової інформації» – відкрили у Львові Центр Свободи Преси. Цей центр став унікальним хабом, у якому журналісти та репортери не тільки можуть працювати, виконуючи свої журналістські обов'язки, а й можуть отримати на час поїздок у зону бойових дій індивідуальні засоби захисту: каску та бронежилет, аптечку та інші необхідні для роботи на війні речі. Там же вони можуть отримати фінансову, психологічну або медичну допомогу, а у разі чергової ракетної атаки можуть сховатися в бомбосховищі, розташованому під центром.

Допомогою Центру Свободи Преси вже скористалися сотні журналістів, серед яких не менше половини – співробітники українських медіа.

Бути журналістом на війні стає все більш небезпечною справою. Напис «преса» на касці або на бронежилеті не захищає журналіста, а скоріше навпаки, робить його мішенню. Агресор на цій війні воює не лише зброєю, а й веде інформаційну війну, розповсюджуючи фейкові новини та хибний наратив. Тому для російського агресора журналісти – іноземні та українські – є такими самими ворогами, як солдати української армії. І саме тому будь-яке поширення правди про ситуацію в Україні, будь-який репортаж, що показує справжню ситуацію на фронті або реальну історію українських біженців з Маріуполя, Чернігова та інших міст та сіл, є важливим внеском у справу боротьби за правду, у справу боротьби України за власні території, за власну незалежність, за власну історію, яку Росія пробує анексувати так само, як вона анексувала Крим.

Завдяки роботі сотень журналістів, які побували у Бучі, Ірпені, Ворзелі, Бородянці та інших населених пунктах, які стали місцями військових злочинів Російської Армії, світ дізнався про звірства, які вчинила Росія на території незалежної України. У цих же місцях Росія вчиняла військові злочини і проти журналістів, які ще до звільнення Київської області від російських військ намагалися розповісти світові правду про те, що відбувається тут. Саме на Київщині біля Ірпеня загинув перший на цій війні іноземний кореспондент – американський журналіст та режисер Брент Рено. Його машину розстріляли російські військові, коли він поїхав знімати евакуацію цивільного населення з Ірпеня. У Києві 23 березня під обстрілом загинула російська журналістка видання The Insider Оксана Бауліна. У Маріуполі було взято в полон і розстріляно литовського кінорежисера-документаліста Мантаса Кведаравічуса. Під Києвом було вбито українського фотографа та документаліста Максима Левіна. Максим Левін одного разу сказав про свою професію: «Кожен український фотограф має зробити фото, яке припинить війну!». Я думаю, це твердження стосується не лише фотографів. Кожен журналіст має створити репортаж, написати статтю, яка зупинить війну. Але ми знаємо, що одна, навіть найяскравіша стаття, один, навіть найяскравіший репортаж не в змозі зупинити війну. Для цього потрібні тисячі репортажів, статей, есе, які зроблять війну неприйнятною для всього світу, які змусять політиків усього світу об'єднатися проти війни та тих, хто її веде. І саме в цьому полягає місія журналістів на війні. На війні в України. Саме тому робота Центру Свободи Преси у Львові має таке величезне значення як для України, так і для всього цивілізованого світу. Саме тому сьогодні ми нагороджуємо Центр Свободи Преси спеціальною відзнакою.